Боли мені – я знаю, що я живу.
Боли мені – й на мить не заховаюсь.
Боли мені – і в осінь сльотяну,
В жнива, у стужу – живу – не каюсь!
Боли мені – складу в пучечки біль.
Боли мені – обв'язую снопик-спомин.
Коли чуже, не знаю звідкіль.
Не ставлю крапок, забуваю коми.
Сидить отець, склавши руки тихо,
Похмурий, тихий і зболілий вид.
«Як тиждень від помазання прожила,
То буде далі жити, мусить жить!»
А я на цвинтар не втигла – не зуміла…
Лиш на обід, такий смачний обід.
А мати доньку поховала,
А матері багато літ…
Зовсім не знала, я прийшла пізніше.
Одразу шепіт – хвороба дурна.
А потім все. І лиш журба колишня
У пальцях пластик п'яного вина.
Не знаю я, сказати не зумію.
Чи гірша стала, а чи так – чудна.
Мені від всього того не боліло,
Лиш не душа немов, а вже труна.
І спогади якісь, немов не мої.
На супокої тягнеться мана.
Життя чужі згортаю як сувої,
Несписані, несказані життя.
Я дожену, я проведу, зумію…
І гуки даляться у небо синь.
А ірій, синку, це не лиш зимівля…
А ірій, синку… О забудь і згинь!
Мовчить земля, вкриваючись надгробком.
Щодня життя початок і кінець.
Чи може смерть чиїмсь бути доробком?
Нащо тоді вбирати у вінець?
Ps. Але Америка?
Яке їм діло?
І жах не бачений,
Сива новина.
Лиш раптом серце защеміло.
І в ньому обізвалася луна
Тих зойків.
Не вгадаю слова…
Померли, зникли, знищили… авжеж.
Не клеїться із друзями розмова.
Лиш крутиться у голові – кінець.
Хіба це мало бути так? Не знаю.
Безглуздо, дико, викликає жах.
Ти падай, падай – я встигаю…
Не виплакані сльози у очах.
11 вересня 2001
автор - Леся Скорик © "Світ слова"