33. Авторка натякає в новелі на казкові образи зі світової драматургії й кіно. Прочитайте запропоновані фрагменти й виберіть правильне твердження щодо твору Любові Пономаренко.

Читання й аналіз тексту                                  

Синє яблуко для Ілонки

(1,2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так. А тільки ж чому барилась?

(7,8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розімліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.

– Здрастуйте, тітко! Прибули?

– Атож. Воду на город повезеш?

– Ну.

– Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.

– Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.

– Аби морозу не кинуло.

– А по радіо передавали два градуси.

– От-то.

(22, 23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» – «Заспокойся, – сказала ти, – не поможеться. А може, ще й мине» – «Стара карга, – вискнула жінка, – тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» – «Жити всім хочеться, дитино», – одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться – наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось і він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.

– Лоню! – гукнув ще здалеку, а ближче застидався. – Як добралася?

– Автобусом прямо ізвідти сюди.

– А в хаті була? Я тут той наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка зварена. Може, води од Гаманів принести?

– Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?

– На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.

– Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.

– А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.

– Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні – порожньо.

(59-63) «Як я жив із тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цемент і накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї? »

– Не може бути, – ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.

– Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, – обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.

– Ось на, вже поналивались.

– Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:

– А як там... у Чернігові... що сказали?

– Нічого, – обізвалась тихо, – того нема.

– А тримали довго.

– Вигрівали. Усе якимись лампами.

– Так справді? Справді нема?

– Кажу ж.

– Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82, 83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди...

                За. Пономаренко   800 слів

• Дмитро й Ілонка все життя соромилися своїх почуттів, тому й не мали справжнього сімейного щастя.

• Ілонка переконана, що їхнє з Дмитром щастя ще попереду, тому й уважає чоловіка своїм казковим принцом.

• Дмитро хоче хоч якось компенсувати брак уваги до Ілонки, бо розуміє, що все життя вони використали не для того, щоб бути щасливими.

• Ілонка ціле життя чекала на казкового принца, Дмитро ж розумів щастя меркантильно й приземлено.