Спасибі, Боже, я тобі скажу
за ту любов, за дивне те кохання
Що дав мені. І зникло за межу
чекання смерк, ждання чекання
І світ затих, лиш поштовхи сердець
Усе чутніш, усе дружніше бились
Мов квітки пишної вінець
з любов'ю так вони розкрились
І соловейко заливавсь,
Чаруючи усіх піснями.
І місяць срібний заховавсь
поміж зірками і хмарками
Не спалось, у тихе вікно
як завжди все ішли планети
Повітря, мов трунок, вино.
В душі і балади, й сонети.
Спасибі, Боже, за любов.
Такої я іще не знала.
Віддати ладна свою кров.
Ні! Так ніколи не кохали.
Спасибі, Боже, бо душа
тоді живе, коли кохає.
І не кажіть, що я смішна:
любов смішною не буває.
Лиш, Боже, обділив одним
Я мрію, я всього лиш мрію.
Нема любові у житті.
В житті живе лише надія.
Не знає і не взнає той,
кого я віддано любила.
Що кожен погляд, мов огонь,
душа нестримно, як горіла.
Сліпим залишило життя.
А я згоріла... Він лишився.
Тепер лечу у забуття.
Ніхто іще мені не стрівся.
Спасибі, Боже, я тобі скажу.
Не вмію жити й не любити.
Віддам усе, лише б на шляху
Любов було із ким ділити.
травень 1994 р.
автор - Леся Скорик © "Світ слова"