У серці моїм оселилась журба
на місці полум'яної любові.
І та журба, немовби я сама,
всі біди уособлюючи й болі.
Зайшла й жахнулася:
спустошення яке,
о що тут є і що тут сталось?
Обгортки щастя, що колись було,
бенкет і ницість тут зостались.
Неспиті келихи п'янкого трунку,
обвуглені трупи надій.
Нема від цього порятунку,
неначе тут був суховій.
Наче стомлена я господиня,
взялась прибирать у кутку.
Ніби та, що не рада гостині,
бо пізнала жалобу яку. І
стало знов чисто та пусто,
мов в келії тихій, сумній.
Там радість буває не густо,
і спокій то штучний, не мій.
І жалісна усмішка Бога:
"Отямся, тепер не в раю".
Не треба від нього нічого,
сама вже якось проживу.
І тиха сумна господиня,
моя зсиротіла душа,
Чекає ізнов на гостину,
боячись дістать відкоша.
І віриться: станеться чудо,
вогонь запалає у ній.
І хтось її не забуде, х
ай виживуть мрії надій.
19 листопада 1994 р.
автор - Леся Скорик © "Світ слова"