Спадають роси памороззю в вікнах
Завмерло все і нидіє буття
Нащо, скажи, тендітна ніжна квітко,
Ти пробудилась для життя?
Тебе вже взавтра вб'ють морози
І солодко не буде і в цей день.
Вже сріблом вкрилися покоси
Ніде, нічого, нітелень
У небі ні промінця сонця,
покрила сіра, в'язка мла.
І ніби вовка-сіроманця
у вітрі чути. Не пора є
оце для раннього цвітіння.
Пора вмирання це і сну
А ти розквітла на зарінні
І в осені знайшла весну
Нехай у тебе шпичаки є
Що голки проти холодів!
Твоя голівка пломеніє
серед сірезних будніх днів
Нащо, тендітна ніжна квітко,
Ти пробудилась до життя?
Чекала б ти весни, лебідко.
Тепер не буде вороття.
Загинеш марно ти без сонця
без співу щирих солов'їв
Ніяке не скрасиш віконце,
Як символ тих хороших днів.
Нащо? Бо горда була зроду
І не боюсь я холодів,
Щоб в бурю і страшну негоду
вінець яскраво пломенів
Щоб дав снаги замерзлим душам,
щоб їх підняв у неба вись.
Коли вже квітка переможе
Й ми переможемо колись.
Я не схилюсь в догоду бурі.
Я посміюсь з усіх вітрів.
Я зацвіту, бо сила волі
все переможе, всіх катів.
Мені не страшно помирати,
що виросла не навесні.
Я народилася солдатом,
що має зброєю пісні.
Як раз я попаду на очі
Чиїмось мрійливим очам
Мене згадають серед ночі
Ніж посестер серед свята там
Мене, не як тендітну квітку
Всі будуть щиро вихвалять
Що зломиться від перших вітрів
І в вазі буде помирать.
Не пеститимуть мене руки
ласкавих паній. Але не до їх,
дівчатку бідному розлуки
стамую час. В листках моїх
заховане чарівне диво.
І промінне, і осяйне
те диво плаче жартівливо
і в сльозах усміхом сяйне.
Я мов легкая щира криця,
мов той дзвінкий гірський кришталь.
І щоб такою уродиться,
вмирати скоро вже не жаль.
25.10.1994
автор - Леся Скорик © "Світ слова"