Осінь, рік вісімдесят шостий... Я у школу вперше пішла, А наш клас скоротили... брак коштів, Чорнобильська весна все відняла. Отак ми і росли з Чорнобилем укупі, І мудрість згірклу брали із книжок. Сотався стронцій в невиліковнім струпі, Та славили ми партію, народ. Що десь там нам смерть побудували... Ізотопами поминально кадить... Прикривши совість словом: ми не знали... Не знали, як найвищим догодить. Й біда летіла з грифом "сов.секретно", І сіялася у людських смертях. Вимирала ніби непомітно Тридцятикілометрова зона на очах. І небо зблякло, вибілилось чисто, Як вертоліт у смерть пісок кидав. А зовсім поряд, зовсім-зовсім близько Чиєсь дитинство бавилось між трав. Це чула в поїзді я ленінградськім, Старий учитель тихо розказав: (У нього хворі ноги, винен радій, і ще якийсь невизначений сплав) "Вночі світилось небо незрівнянно, саме повітря набирало барв. У квітні небо цезіями квітло Тим, хто ним ночами милував. А діти, діти - чи допоможе лікування, Коли скалічено їм усім не серця, Коли скалічено сприймання існування, Коли скалічено їм перш за все життя." А нині рік уже дев'яносто шостий... Кінчаю школу, змінений "А" клас. А на душі і сумно і тривожно. Вже десять літ Чорнобиль поміж нас І діти, що не бачили ніколи, А знають перевищений вже фон, А знають про самотні осокори, Тавровані з трьох пелюсток значком. Моїй мамі все вибухи сняться, І сестричка маленька біжить У пекло чумних радіацій: "Так горить, так яскраво горить..." так світилось те небо чорнобильське, що здивувався і чорт, напевно, і сказав би: "Що? Пекло тут робиться?! таки пекло, вгадав достеменно. І стоять рідні села пусткою, Де все родиться і не народиться. Сива Прип'ять запнулась хусткою: "Порятуй і спаси, Богородице." |
|
Квітень 1996
автор - Леся Скорик © "Світ слова"